понедельник, 30 июля 2018 г.

Отець Віталій мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму




«Так ми насправді повинні дивитися на Христа – без страху... Він – наш друг, Він – наш брат, Він – найкраще й найпрекрасніше з того, що є. Він – це все. Як друг, він звертається до нас і каже: «Ви ж мої друзі. Невже ви цього не розумієте? Ми – брати і сестри. Ні, не бійся, я ж не суддя... у Мене в руках немає ключів від безодень пекельних, Я вас не залякую, ні! – Я вас люблю. Навпаки, я хочу, щоб ви разом зі Мною раділи життю... Розумієте?»

Порфирій Кавсокалівіта

Прохолода липневого вечора розбавлялася фортепіанним блюзом... Мені дуже знайомо і затишно, коли вітерець злегка хитає фіранки на вікнах, а з вулиці чути шум коліс, що труться об розпечений літній асфальт.

Попереду місячною доріжкою до моря лащилася відпустка...

Мене з моєї маленької, але дружною командою чекали закарпатські мольфари, священики, патріоти, воїни.

Львів. Рівне. Ужгород. Івано-Франківськ. Самбір. Тисячі кілометрів коханої землі – рідної, сильною, родючої.

Боліла смерть Тараса Лісевича, і я благав Бога дати мені можливість побувати на його могилі, віддавши данину поваги загиблому Герою.

В Ужгороді чекала маленька дівчинка, для якої навіть 27-я операція не стала останньою в виснажливій війні з травмою, причиною якої стала недбалість комунальних служб. Власта так і сказала: «Вона хоче піти в школу». Дитина хоче ПІТИ. Під час нібито коронування дерев на дитину падає величезне дерево, а за півтора роки, що минули після трагедії, не вийшло ані вилікувати дитину, ані притягнути до кримінальної відповідальності винних.

Мені так боліла моя країна. Вона якось тихо і сумно дивилася на мене тисячами смертей та випробувань і питала мене мовчки... Задавала такі одночасно прості і складні питання...

Пам’ятаю дитинство, коли ми бігли з першої школи, що на Подільському спуску, додому! Маленькі, шебутні, зголоднілі.

У мене було три дороги. По Нагірній, повз Смородинку, по Делегатський, повз автопарк мийних машин, по Мурашка, повз кінотеатр «Укркабель». Вибір маршруту залежав від пори року, від фруктів на деревах і настрою.

Взимку – улюблений і теплий ПАЗик, 64-й автобус. Добрий дядько водій, який давав погрітися на двигуні, обтягнутому шкірою.

Моя однокласниця – Маринка Ліхнер, з якою ми так любили їсти гарячий український хліб або давно забуту паляницю. Ворони діловито прогулювалися навколо зголоднілих малюків в надії випросити свій шматочок ароматної випічки.

Кожному з нас життєво важливо усвідомити свою необхідність! Життєву необхідність! Крайню!

На краю ВІЙНИ! Заможні дурні думають, що елітні машини, величезні офіси і дороге вино за вечерею дозволять сховатися від божевільного та агресивного «сусіда».

Нулі на банківських рахунках поступово обнуляють душу, випорожнюючи її. У всіх у них війна десь там. Не їхня війна.

Вона їм заважає. Вона не поєднується з інтер’єрами дорогих готелів на елітних курортах, суперечить туфлям з останньої колекції іменитого дизайнера. Вона змушує думати. Не дає спокійно спати.

Хто став на захист України? Сироти, діти, що виросли в релігійних сім’ях, чоловіки українських жінок.

Захищати будь-якою ціною – кров’ю, життям, смертю. Жити під градом ворожих снарядів, а не постити гламурні селфі. І, з болем усвідомлювати, що ворог не тільки на передовій, але і в тилу, на Банковій.

Дурні! Вони не розуміють підлість ворога. А він відбере все – землю, історію і навіть душу. Зґвалтує людську гідність. Принизить, розтопче НАЗАВЖДИ.

Краще здохнути! Так краще. Але забрати з собою штук 30 «шарікових». Обов’язково забрати – так легше.

Це не «мінські» принизливі домовленості між сатанинськими кумами. Це діалог з Богом! Це – СПОВІДЬ! У такі хвилини істино віруюча людина проситься до Бога.

І як це мудро, коли за часів пошуку і сумнівів ти знаходиш священика, який тебе чує. Розуміє твій Біль. Приймає. Залишає у себе і без слів говорить, що той біль до тебе більше не повернеться.

Священника, який попросить у Господа захисту для тебе, який бачить, як ти на краю прірви намагаєшся балансувати і жити. Він лікує твою душу, оновлює її.


Віталій Сенек

Цей священик пройшов свій шлях до Бога. Релігійна родина. Виховання. Західна Україна. Вони трималися за це завжди.

Мені було тихо і спокійно, як в дитинстві. Ми перебували в старовинному храмі, а я ловив себе на думці, що знову, як в дитинстві, сиджу на Нагірній в Києві і годую чорних ворон. Сублімація спогадів для мене підтвердження довіри – так вже склалося життя.

Камінці завжди хрустіли під моїми ногами. Я був маленький, затишно-беззахисний, відкритий, але в цьому не було ні краплі слабкості... Десь всередині в душі горіло і пекло. До болю. До крику.

Він говорив тихим, спокійним, м’яким голосом. Милість Господа і його любов наповнювала навколишній простір. Нас оточували люди. Нас бачив Бог!

Він мріє про те, щоб кожен з нас міг навіть вночі зайти в цілодобово відкриті двері храму і, в разі біди, ти взяв на хліб насущний, а коли біла смуга змінить чорну, прийшов і поклав, скільки зможеш.

Ми одна сім’я, один Храм. Ми рідні і дуже кровні. Всі ми – українці!

Я навіть не буду думати і припускати, хто буде входити серед ночі до церкви, мені не потрібно мріяти про те, скільки грошей кожен з нас покладе. Я буду вірувати в те, що це обов’язково відбудеться. Саме до цього потрібно прагнути!

Взятися за руки, обійнятися душами, і з захопленням віддано сказати: «Слава Ісусу Христу!»



Ми закінчили передачу і отець Віталій нагородив мене неймовірно теплими словами, які назавжди залишаться в моїй душі: «Дитино, як ти ніжно любиш Господа. Дуже рідко таке зустрічаю».

Дякую тобі, Батько Духовний. Дякую тобі, Боже, що даєш мені змогу спілкуватися з твоїми дітьми. Збережи нас, Боже! Дай нам Волі. Дай нам сили.

Дякую тобі, УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, що ти в нас є. Це нагорода за 1030 років наполегливої віри та великої духовності Нації.

Дай нам Миру, Боже!..

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Віталій Сеник




среда, 25 июля 2018 г.

Одесит Михайло Бейзерман – людина з величезною посмішкою…




«Тому, дійсно, коли характер мій зачепити, – я можу до трибуналу дійти»

Михайло Зощенко

Напевно, найстрашніше в нашому житті – інтелектуальна самотність.

А якщо до цього додається ще й самотність генетична – це вкрай складно.

Тим більшим задоволенням стає зустріч з людиною, яка думає так само, як і ти.

Так, у кожного з нас свій індивідуальний погляд на просторові зміни, але іноді зустрічаєш когось, хто нескінченно близький тобі по духу.

Нас чекає Інтелектуальна і Генетична революція.

Революція, яка не має нічого спільного з теоремами і аксіомами, з доказами і аргументами.

В першу чергу вона торкнеться нашої генетичної підсвідомості, і в цьому її неймовірна інтелектуальність.

Нація, якій століттями заважали жити і процвітати на своїй кровній, Богом даній землі за тисячу років зібрала в собі стільки любові, болю, віри і надій, що це не може не вибухнути. Не може не запалати!!!

Діагональне мислення. Всупереч здоровому глузду.

Але саме воно потрібне сьогодні.

Ми починаємо бачити те, за що нас так ненавидять.

Ми усвідомили помилки і прорахунки попередніх поколінь.

Але проблема в тому, що в нашій ментальності, котра змінюється різко і радикально проглядає загрозливий початок загибелі великих імперій.

Але лише тому, що ми приречені на величне майбутнє.



Вже не викликає сумнівів те, що Україна зумовлено бути духовною країною, з високим рівнем свідомості, з фундаментальними принципами людяності і культури. Принципами, які виростають не з залучених імпотентних освіт, не з геополітичних ігрищ відмираючих цивілізацій, а являють собою відродження нового цивілізаційного рівня.

Ми повертаємося до себе додому. Туди, де нас давно чекають – до своєї історії, своєї культури, своїх традицій.

До віче. З надзвичайно людським обличчям. Усміхненим і щасливим.



І один з нас – одесит Михайло Бейзерман.

Така щира і відкрита розмова. Така зрозуміла і своєчасна «Сповідь».

Програма «навігатор в туманному сьогоденні», де Людина з величезною посмішкою визнає і зізнається в минулому і майбутньому.

І, що найприємніше, – щодо нашої з ним історичної етніки.

Соціум інтернету забитий образливими ярликами хуцпи, вальцманів, сіону, змови масонів, а в цій програмі сидять два змовника-невдахи і фанатично мріють про майбутнє своєї грандіозної України.

Третій не дожив. Не дотягнув. Не вистачило крил.

Несподівано пішов Тарас Лисевич, котрий і сказав мені про генетичну інтелектуальність.

Ми є. Знайте про це, пам’ятайте. Ми дуже поважаємо етнічну націю.

Україна багатонаціональна країна. Країна безмежних можливостей.

Але, поважаючи себе, громадянин завжди і всюди дасть дорогу споконвічного етносу.

Тільки сильний і справжній чоловік може підставити плече для того, хто попереду. І тепло посміхнутися вслід.

Єрусалимська мудрість моєї історичної Батьківщини навчила мене цінувати джерело мислення.

Це як БІ-БІ-СІ за радянських часів. Це природжені, спадкові дисиденти.

Ми ненавидимо все, що пов’язано з насильством. Особливо з насильством генетичним і інтелектуальним.

І, як тільки ми спостерігаємо хвореньку комісарську генетику, – ми починаємо нестримно реготати. Хоча іноді, згадуючи про вік і сивину, намагаємося все-таки сміятися трохи тихіше.



Ось звідси такий сатиричний і незатишний регіт в твіттері і фейсбуці з приводу онуків і правнуків «шарікових».

Народжені червоним дияволом і куплені жирними і прогнилими товстосумами не можуть бути прикладом для великої Нації.

Тільки щосекундний тролінг – креативний і нестримний зможе змусити думати ті 10% інтелектуальної генетики, що ще залишилася в живих.

Хаотично і природно цей процес зможе затягнутися на десятиліття. Це дуже небезпечно – можемо і не дотягнути...

Тому обов’язково потрібно діяти системно. Методично.

Наше майбутнє – в нас самих. «Зазирнути всередину себе іноді дуже страшно.

Але Одеса допомогла зрозуміти – зазирнути, злякатися і дуже голосно розсміятися. Над власною нерішучістю і неусвідомленістю.

«Кожен на своєму рівні реальності грає, як хоче. Для когось це протистояння потрібне, для когось вже давно зайве. Є й інші інструменти. На одному етапі можна ганятися з шашкою за темними, сірими і рептилоїдними, будувати з себе воЄна світла, але потім цей етап проходить і виходиш на інший рівень, де вони вже взагалі не чіпляють ніяк, змінюється охоплення і методологія роботи з простором.

Будь-яка протидія годівля. Вони (маги влади, їх господарі) бояться саме ігнору, тому що не знають, для чого ще можуть себе застосувати і звідки взяти енергію. При цьому, чим сильніше ми стаємо самі, тим менше вони впливають.

І по факту вони нас бояться. Наша сила в тому, що ми можемо трансформувати вплив на власне благо. У них же страх від нерозуміння того, чому ми нічого не робимо. Де лобова атака, яку так очікували?

Будь-яку атаку можна відбивати, а можна взяти, трансформувати і подякувати за досвід. Принцип айкідо чим більше звертаємо на них увагу, тим більше наповнюємо їх силою».

Закінчую писати, а у мене не сходить з уст посмішка.

Знову хочу на «книжку» в улюблену Одесу, знову хочу кави з корицею і саме таких бесід... говорити... думати... згадувати і вірити... Свято Вірити!!!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми – Михайло Бейзерман:




пятница, 20 июля 2018 г.

Одесити – наступні гості Олега Володарського в програмі «Сповідь»




Гідність держави зрештою залежить від гідності особистостей, які її створюють.

Дж. Міль

Герої Дніпровського циклу надзвичайно вразили мене своєю щирістю, мужністю, мудрістю та безмежною любов’ю до рідної країни. Особливої поваги заслуговує ще й те, що до війни з Росією цей регіон переважно був далекий від усвідомлення української культури, історії, які є самою суттю українства, а сьогодні зусиллями цих таких надзвичайно звичайних Героїв величезний регіон поступово починає усвідомлювати свою національну ідентичність.

Наступним етапом подорожі Україною стала Одеса. Місто-загадка. Місто, що стоїть на перетині двох найбільших торгових шляхів. Місто, що протягом своєї історії будувало себе самостійно. Розмаїття національностей, поглядів, релігій та традиційний одеський гумор створюють відчуття безперервного свята. Проте душа цього міста глибша та загадковіша за одеські катакомби. І що найважливіше – ця душа українська!



Мій перший співрозмовник справжній одесит, безмежно закоханий в рідне місто, відомий продюсер, журналіст, рекламіст, політолог, ведучий ток-шоу «Хлеба и зрелищ» Михайло Бейзерман. Неможливо описати словами, чому і чим нас так захоплює Одеса, це треба лише відчути. Те ж саме можна сказати про цю людину. Просто зумійте побачити і Ви самі все зрозумієте.

Уособлення того, що я відчуваю як гармонію – Протоієрей Віталій Сеник, обласний благочинний Одесько-Балтської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Ще у 90-х роках він ціною великих зусиль та ризику для життя вийшов з під крила московського патріархату. Отець доклав неймовірних зусиль, щоб відродити старовинний храм, який збудував у ХVІІІ столітті князь Григорій Потьомкін, а пізніше став першим храмом Київського Патріархату в Одесі. https://wz.lviv.ua/article/131725-do-ioho-khramu-potiahnulysia-navit-ateisty

Побувавши в пеклі Іловайського котла, вона сьогодні посміхається так щиро, тепло і відкрито, ніби не було в її житті нічого окрім сяйва одеського сонця та ласкавого узбережжя Чорного моря. Проте навчила цінувати життя цю справжню Героїню, без сумніву, саме війна. Гість другого випуску одеського циклу проекту «Сповідь» – учасник АТО, волонтер, надзвичайна жінка та любляча мати – Анна Ільющенкова. Детальніше про цю видатну постать можна прочитати тут: http://fakty.ua/194597-medsestra-batalona-donbass-v-ilovajskom-kotle-ya-poluchila-chetyre-tyazhelejshih-raneniya-no-statusa-uchastnika-ato-mne-ne-dayut

Військовий капелан, священик української православної Церкви Київського Патріархату Андрій Ляшек. Відносини суспільства з Богом, необхідність каяття та визнання провини у своєму серці – постулати, які дадуть змогу морально переродитися, вважає Отець Андрій. Після нашої розмови на все життя запам’ятаю сказане ним: «Віра без добрих справ мертва».

Ще одна широко відома не тільки в Одесі, але й за її межами постать – астролог, астропсихолог, телеведучий Ян Данилович. Він присвятив себе вивченню трансцендентної складової життя, більше 30 років практикує ЛАЛ КІТАБ, знає відповіді на найскладніші запитання та розповість багато цікавого про події, що відбуваються.



Володимир Орел, людина, як уособлення духу українства. Хірург на фронті, лікує найтяжчі рани, яких зазнала нація, рятує дорогоцінні життя наших солдат. Проте переконання, якими цей герой живе в тилу вражають не менше військової звитяги: Коли мова йде про дружину, то це Берегиня родини, роду, яку кохають, якій з гордістю цілують натруджені руки за те, що вона цими самими руками годує, обіймає, підтримує та втішає всю велику та люблячу родину. Якщо раптом гість, то одразу накритий стіл, щира посмішка та душевна розмова і, нерідко , завітавши на годину, гість може затриматися на ніч, а то й на тиждень, точно знаючи, що гостинність господарів абсолютно щира. Якщо лікувати, то попередньо віддавши молитву Господу та святому Луці, ікони якого стоять як вдома, так і на роботі. Він знає набагато більше за багатьох. Він вже живе тим українством, тією Україною, які ми тільки почали усвідомлювати та відбудовувати.

Керівник релігійної громади Свято-Троїцької парафії української Православної Церкви Київського Патріархату м. Одеси, керівник єпархіального відділу співпраці з козацькими організаціями, капелан, священик Василь Вірозуб. Запам’ятайте його слова «Ми приречені на перемогу. Приречені!» Впевнений що його енергійність та добрий гумор дають неабияку підтримку та наснагу українським бійцям на війни і слугують стовпом підтримки вірянам у мирній Одесі.



Він знає про Одесу більше за багатьох, із задоволенням ділиться своїми знаннями, закохуючи в рідне місто дедалі більше людей на екскурсіях, які організовує його туристична агенція. Історик, бізнесмен, мандрівник, журналіст, громадський діяч. Людина, яка має чотири вищих освіти, але яка перетворила своє хобі в основний вид діяльності. Справжній одесит, справжній українець – Олексанр Бабіч http://svobodaslova.in.ua/news/read/29191

Випадкова і дещо незвична тема інтерв’ю була піднята при зустрічі з очевидцем трагічних подій 2014-2015 років на окупованих територіях у місцях позбавлення волі. Про долі українських громадян, які стали заручниками російської збройної агресії на Сході України. Те, чого не прочитаєш у жодній газеті, тема, яку відмовляються підіймати усі інформаційні портали. Ексклюзивне інтерв’ю з очевидцем подій – «Макаром».

Нагорода «Кращий депутат одеської міськради» для Анни Позднякової, я вважаю, абсолютно заслужена. Це людина, яка не просто хоче змін, вона їх створює. Жінка, мати, політик… Проте, мабуть, найголовніше – УКРАЇНКА, яка, не шукаючи собі виправдань та не зважаючи на перепони, розбудовує ту країну, яку ціною власних життів захищають наші хлопці. http://ivasi.news/polites/anna-pozdnyakova-priznana-luchshim-deputatom-odesskogo-gorsoveta-andrey-kislovskiy-hudshim/

Керівник Одеського осередку Всеукраїнської організації «ДІЯ» Наталія Кручиніна. Вона з весни 2014 року займається волонтерською роботою та відстоювала офіційне визнання добровольчих батальйонів на місцевому рівні – http://dumskaya.net/news/v-odesse-dobrovoltcy-trebuyut-statusa-uchastnika-059519/. Допомагає солдатам на фронті, опікується пораненими, але як справжня жінка, мати, берегиня вона розуміє, що одним із найважливіших шляхів до створення бажаного майбутнього є правильне виховання дітей, адже вони і успадкують усі результати наших починань.

Руслан Форостяк. Висока посада ведучого консультанта начальника Головного управління Національної поліції у Одеській області, активна громадянська позиція, успішний бізнес… Але це не головне, що треба сказати про цю людину. А головне те, що багато років проживаючи в Одесі він не розучився любити Україну так, як завжди вміли це робити на Галичині. А Одеса за багато років нагородила його тим тонким, сповненим іронії почуттям гумору, притаманним тільки їй. http://slovo.odessa.ua/news/17216-ruslan-forostyak-zanyal-shtatnuyu-dolzhnost-v-nacpolicii.html

Гостею завершального випуску Одеського циклу проекту стала редактор видання «Ділова Одеса», журналіст, телеведуча Олена Жура. Проте, як справжня жінка, ця прекрасна пані уміє дивувати. Прийшовши гостею на зйомки програми, буквально за декілька хвилин вона стала її господинею, перетворивши на гостя мене. Подробиці дивіться у випуску.

понедельник, 16 июля 2018 г.

Олег ВОЛОДАРСКИЙ: «Исповедь XII. Валентина Ходус, ученица Олега Мужчиля-Лесника»




Посвящение и мертвым, и живым…

По крутым, обрывистым склонам ты взбираешься на вершину горы под названием Украина.

Ты ничего и никому не сказал.

Ты взял и ушёл, возложив свою жизнь на алтарь будущего своей Нации.



Славный гражданин Украины Олег Мужчиль-Лесник, учитель Валентины Ходус

Твой путь был аскезой, твои мысли были символом для каждого из нас.

Ты жил под Небом, чтил законы Вселенной.

Ты мог, имел возможность уйти, исчезнуть, раствориться в вечернем тумане и не заметить горя, которое обрушилось на твою Родину.

Ты был в полушаге от Посвящённого.

Не смог. Вернулся обратно.

Твоя душа призвала тебя возвратиться.

Воин монах (кшатрии).

Так и сорвался ты с этой горы.

Но твоя во истину чистая душа стала белой птицей.

Сильной, рвущейся против ветра в самый центр раскалённого солнца.

И когда я поднимаю голову высоко к небу и вижу, как ты паришь над землёй, я улыбаюсь тебе! Ты мой брат! Ты отдал жизнь за меня и моих детей.

Я не знал тебя… тогда...

Зато я знаю тебя сегодня.

Я выучил тебя по меленьким знакам ежедневья.

Я обязан был это сделать!

Чтобы никто и никогда не смог рассказать твоей НАЦИИ неправдивую легенду о тебе.

И я точно так же, как и ты, дойдя по ступеням храма к вратам сущего, обязательно вернусь, чтобы протянуть руку тем, кому я обязан.

Ты знаешь – сущности тебя страшно боятся?!

Они украли твое тело, они максимально постарались вырвать твою судьбу и утопить ее в болоте лжи и бесчестия.

Но МЫ все знаем и осознаём – ты с нами!

Ты здесь!

И это не делает грустным сегодня, это вызывает детскую улыбку БУДУЩЕГО.

Мелкие и трусливые души торгуют твоим именем на паперти твоих смертельных врагов.

Нечестивые голодные духи, словно мухи тёплой осенью, пытаются повторить твой полет.

Ты постулат Нации, ты герой своей любимой и родной ЗЕМЛИ.

И об этом не надо кричать, на этом нельзя наживаться.

Этим необходимо Жить!

И только достойнейший повторит твой Путь.

Ты все видишь. Тебе все известно.

Наша мечта – попрощаться с тобой на днепровских холмах и отпустить твою душу высоко в небо.

И самым необыкновенным в твоём жизненном пути было то, что ты воспитал учеников в истинной любви к своей Родине.

Они так и продолжают твой Путь!

Для них самое Святое – помнить о том, что Украина – это их потрясающая и безумно любимая МАТЬ.

Слава тебе великий ВОИН! Навеки СЛАВА!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь» гість програми Валентина Ходус «Рінчен мА» རྨ་རིན་ཆེན (волонтер, голова ГО «Східна Варта», учениця Мужчиля О.В. «Лісника»)

Відео: «Присвята... і мертвим, і живим»


понедельник, 9 июля 2018 г.

Олег Володарський: «Сповідь XI. Христина Счасна. Ось на таких сильних жіночих плечах тримається вся Україна» – відео




Уважно подивись на ці красиві, ГЕНЕТИЧНО сильні обличчя, звернися до них, як до себе, відштовхни все зайве та непотрібне.

Природа подарувала нам найкрасивіших, найніжніших жінок на ЗЕМЛІ. Господь обдарував нас турботливими матерями, люблячими сестрами, відданими та вірними дружинами. Їх відданість вища за життя та смерть, адже провівши в останній путь своїх чоловіків, котрі загинули, захищаючи рідну землю, вони продовжують їх справу, несуть на собі їх Хрест. Хрест Воїна! Хрест України!



Це сім’я щасливих людей. Їм Господь дає щастя бути матерями та бабусями. Це сильний рід, котрий виховує нам майбутніх героїв і патріотів.

Пекло війни не змого випалити цей дух, який в цьому роді передається з молоком матері, а тільки ще більше його загартувало.

Ця генетика не втратила свій колір та аромат – аромат свіжоспеченого хліба і квітучих гірських трав.

Вони вільні. Вони кричать про любов до своєї землі. Вони посміхаються сонцю. І опускають очі в молитві перед іконами в істинно єдиній і святій Церкві їх рідної жовто-синьої нації.



Тільки такі сильні та добрі обличчя здатні пробудити всіх нас.

Я навіть більше тобі скажу, диванний патріоте, вони полізуть під танк, будуть подавати набої і віддадуть останній шматок УКРАЇНСЬКОГО хліба циганському малюку.

Для них всі діти – це лише діти, а їх ставлення до дорослих не залежить від національності, мови чи віросповідання, а виключно від того, чи любить та поважає людина їх рідну землю, їх Батьківщину, за яку їх Чоловіки воюють та віддають свої життя.

Вони не вміють інакше!



Це обличчя спадкоємиць і нащадків Анни Ярославівни. Це та генетика, яку так жорстоко, по-сатанинськи винищує кремлівський диявол. Це те, за що нас ненавидять «за порєбріком».

Нас вбивають, а ми любимо. Нас калічать, а ми посміхаємося. Нас ріжуть на шматки, відрубують руки, розпорюють животи, вбивають, зраджують, а ми все одно не розучилися любити.

Любити тихо. Безмежно. Ми любимо цю землю. Обожнюємо її. Плекаємо.

Пошепки… Молитвою…

І ми, нарешті прокинувшись, з гордо піднятою головою дивимося на ситі морди кремлівських холуїв та не розуміємо їх присутності на нашій Богом даній землі.

Не розуміємо, чому після стількох смертей вони говорять не нашою мовою з наших телеекранів, чому дивляться не наш футбол, живуть не нашими бідами.

В той час, як ми ховаємо найкращих дітей України. А вони, не соромлячись, примножують наш біль.

Тому сьогодні, коли нас знищують розгодовані до стану хряків кремлівські холуї, саме на таких тендітних, жіночних плечах і тримається Україна.

Вони по всій країні. Маленькі, швидкі, витончені і неймовірно душевно красиві, наче маленькі іконки.

Вони метушаться, рятують всіх нас, проте встигають поцілувати дитину на ніч та приготувати їй поїсти.

Лише диву даєшся – за рахунок чого беруться в них сили? Звідки?

Відповідь приходить із глибин історії моєї нації – інтелектуальна генетика. Рівень сприйняття і усвідомлення Бога. Внутрішній механізм країни, що воює впродовж всієї своєї історії.

Пам’ятайте – ми переможці! Ми виживаємо наперекір!

Інститут матері та материнства зобов’язаний був з’явитися у нас з перших днів незалежності. Інститут, котрий культивує і дбайливо відновлює генетичну пам’ять Нації.

Соціальна платформа, котра всіх нас об’єднує та приводить до розуміння егрегору Нації. Повага до предків і до євгеніки 700-річної пустелі, котру треба нарешті пройти.



Христина Счасна (Головачова).



Тетяна Счасна – мама Ані і Христини – після проведення дитячого свята «Українські вечорниці» стала жертвою репресій. Зараз працює в Італії. В монастирі. Поруч із Богом.

Щоб мати змогу молитися за своїх дітей та онуків. Шістьох онуків і двох дочок.

Ні еміграція, ні смерть чоловіка Ганни – Андрія Большакова (позивний «Сім’янин»), ні громадська робота на благо нашої з вами держави не тільки не завадили їм залишитися УКРАЇНКАМИ, а навпаки – ця родина стала міцнішою, відважнішою.

Христина – юрист. Це помітно одразу, неозброєним оком – загострене відчуття справедливості.

Дивлячись на неї починаєш пишатися українським етносом. Їй наболіло і недолугість законодавства і егоїзм соціальних служб.

Метал. Метал у голосі, який з’явився в результаті болю та страждань, що випали на долю цієї української сім’ї.

Знаєте, можна щось робити. Робити багато, завзято. Але я зрозумів інше – нам треба лише довірити. Довірити ось таким сильним, вірним і чесним Українкам будувати нашу державу.



Над ними не має влади червоний диявол – адже він приніс на їх Батьківщину війну, яка відібрала в них їх коханих чоловіків.

У них на руках український етнос. І вони його виростять – всім смертям на зло.

Це у них від Бога. Від української Церкви-матері. Від Пресвятої Діви Марії.

Борг перед нащадками. Обов’язок. Поцілунок Ісуса – бути матір’ю Нації.

І поки сини, чоловіки і діти воюють – віддайте їм у керування країну і ми почнемо розуміти, що таке етнічна, Богом дана Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Гість програми Христина Головачова.